21 лютого 2025 року відбувся захід «РимуєМо», присвячений поетичним талантам здобувачів освіти, який цьогоріч приурочений до Міжнародного дня рідної мови. У цьому літературному вечорі взяли участь студенти факультету української філології Карина Лапченко і Дарина Ільченко (група УАФ-24). Молоді поетеси представили публіці свої твори, сповнені найрізноманітніших почуттів, роздумів, переживань. Слово студентам.

Карина Лапченко продекламувала поезію, присвячену Олексієву Акименку, студентові факультету географії, туризму та історії, якого 17 січня 2025 року вбила російська ракета…

Олексію, ти був для нас усім –

І другом щирим, і душею університету.

Ти сяяв світлом, чистим і ясним,

У кожнім серці залишився назавжди.

Ти не боявся мрій, шукав дорогу,

Знання, надії сіяв між людей.

У кожній справі, у простій розмові

Відчутно було глибину ідей.

Одногрупник, друг і просто людина,

Ти кожен день робив для всіх ясним.

Твоя турбота, твоя вірна сила

Лишили відбиток у серцях незнищенний.

Ми разом йшли, сміялись, час минав,

Ти додавав усім наснаги й віри.

Твій слід – не стерти, він у нас живе,

Неначе зірка в небесах безміри.

Тепер без тебе світ став трохи тих,

Та спогади про тебе – це наш скарб.

Олексію, твій вогонь у нас горить,

Ти завжди поруч, навіть крізь цей час.

Хоч ти пішов у тихі небеса,

Ти тут, у спогадах, у кожній миті.

Олексій, ти вічно між нами живий,

Наш промінь світла у життєвій ситі.

Лапченко Карина: «Вірш, який я обрала саме для участі в заході «РимуєМо» був написаний у пам’ять про Олексія. Почувши та прочитавши багато спогадів про нього від студентської ради, я одразу зрозуміла, що він і справді був сонечком університету,  дарував світло в житті кожного студента та студентки, які його знали. Хоч ми з ним, на жаль, мало спілкувались, але думаю, це не так важливо, мені просто було приємно знати таку людину, як Льоша.

Від втрати цієї чудової людини таке відчуття, що від тебе відірвали частину чогось такого рідного та важливого... Тому заповнити пустоту цим віршем – це перше, що спало на думку. Єдине, як я могла передати свої емоції після його раптової трагічної смерті».

Пошук емоцій 

Війна забрала його здатність виражати емоції,

Він почав відчувати, як вони віддаляються, мов тіні.

Те, що колись було таким яскравим – сміх, сльози, радість –

Тепер стало лише спогадом про те, чим він був до цього.

«Що з тобою?» – питав себе він, дивлячись у дзеркало,

Але не бачив в собі того, ким був раніше.

Емоції, які колись були його силою,

Тепер здавались занадто важкими, щоб їх знову пережити.

Він шукав шлях до себе, до своїх почуттів,

Мріючи про те, щоб знову відчути те, що втратив.

«Ти не можеш залишити це так», – промовляв внутрішній голос,

Але його слова були вже не такими ніжними, не такими підтримуючими.

Той голос став ніби частиною його самотності,

Ніби віддзеркаленням того, що сталося з ним у цій війні.

«Ти зламаєшся, якщо продовжиш так», – казав голос,

І він не знав, чи це правда, чи це ще одна частина болю.

Він шукав вихід, шукав спосіб відчути,

Щоб знайти те, чого не міг знайти серед руїн.

І тоді, на порозі безнадії, він почав писати.

Початок поезії 

Спочатку це були лише кілька рядків, без сенсу, без ритму,

Слова, що рвалися з його душі, мов невидимі зв’язки,

Вони не мали форми, не мали смаку – вони були болем.

Але саме через це він відчув перше полегшення.

«Може, я знайду в словах те, що шукаю», – думав він,

І кожен вірш ставав частиною його боротьби.

І хоча слова здавались тінями того, що він відчував,

Він бачив, як вони допомагають йому відновити зв'язок з самим собою.

«Ти не зможеш втекти від цього», – шепоче голос,

«Це тільки тимчасова ілюзія».

Але він не слухав, і кожен вірш ставав для нього більше, ніж просто словами.

Це було його способом виражати те, що було в серці, але не можна було сказати голосно.

Вірші ставали його світлом серед темряви,

Вони ставали його єдиним способом дихати, жити.

І хоча він не знав, чи знайде в них відповіді,

Це було єдине, що давало йому хоч якусь надію.

Карина Лапченко коментує свій доробок так: «Вірші  «Пошук емоцій» та «Початок поезії» – це невеликий шматочок з моєї, можливо, майбутньої віршованої розповіді про свого друга, який дав мені мотивацію почати писати під час повномасштабного вторгнення. Він теж був поетом, тому було вирішено написати про нього історію саме у віршах. На жаль, він поки що перебуває в полоні, але я сподіваюсь, що коли він повернеться, фінал цієї історії буде щасливим, а не трагічним».

Дарина Ільченко прочитала вірші про кохання, а також про дилему творчої, але неталановитої людини.

***

Я пишу пісні, не вміючи співати,

Абсурдно, правда?

І не зарадить мені ніяка порада,

Просто, напевно, Богиня талантів мені не рада.

Як і не рада влада,

Що ж, так повелося – не вмію я іти за стадом,

Бо в стаді мало правди,

Бо раби мають владу.

Та запорука таланту,

То по складах складати,

І люди радо зрадять,

І доведеться обирати, або тебе стратять.

А я писатиму пісні, не вміючи їх грати,

Бо в раді я не при параді,

Тож там мені не ладні,

І гріх боятися мені вмирати. Це лиш будує грати. 

***

Ми приречені щастя знаходити,

Лиш у блиску очей одне одного,

Лиш у тембрі подиху твого,

Я знайду спокій душі.

У твоїх руках лиш зможу танути,

Приливати мов кров до синців,

Кришталіти лиш від твоїх слів,

Розквітати трояндою в кущі.

Я приречена щастя знаходити,

Лиш у просторі твоїх глибин,

У джерелах усіх моїх рим,

І прокляття сі чари невмирущі.

Факультет української філології пишається талановитою молоддю, яка проявляє інтерес до поетичних заходів, беручи на озброєння могутнє українське Слово.