Як говорити про те, що болить? Що ми, як вчителі, маємо передати дітям, коли пропустили через себе стільки болю та страждань. Коли побачили ВСЕ і, знаючи, що буде далі, відчуваємо жах за тих людей, які сподівалися, що найстрашніше позаду. Як бути із цим тягарем? 

Відповідь: казати правду. Можливо учень не зрозуміє всіх зв’язків та паралелей, але він точно відчує, що так не має бути. Сьогодні, 21.11.2025 (в День, коли українці не побоялися виступити проти диктатури) студенти групи ІС-23 (викладач Сергій Корнієнко) обговорили розробки виховних заходів, які якраз мали показати реальну сторону Голодомору, за свідченнями очевидців та реальними фото. 

Кожен студент обирав частинку великої теми сам, як наслідок було охоплено питання, які неймовірно точно підійшли б виховному урокові. Акцент на долі дітей під час Голодомору дозволяє встановити зв’язок крізь роки… Та потрібно бути готовим до фото дітей з обтягнутими шкірою кістками, особливо поруч із опухлими від голоду дорослими. Це показує, що діти недоїдали, а дорослі не їли зовсім. Самопожертва та безвихідь в одному фото. Що ті діти могли? Як би вони боролися? Як ми це маємо передати?

Відповідь: нічого крім правди. Отриману інформацію потрібно донести до широкого загалу. Історико-краєзнавчі дослідження дозволяють систематизувати отримані свідчення очевидців, звести їх в набір. І зробити висновок, що терор був по всій підсовітській Україні. Всюди беззаконня, всюди організоване, масштабне насилля. Що може перекрити може настільки люту злобу?

Відповідь: тільки правда. Правда безкінечна, а тому і масштабувати її можна безкінечно, і в будь-якому вимірі, в будь-якому масштабі, правда лишається на боці життя, на боці розвитку та існування, а не виправдання садизму чи «жертви заради комунізму». Ця тяглість прослідковується крізь всю історію, та особливо із встановленням світського режиму. Та навіть із некомпетентним керуванням, із зруйнованим господарством, настільки великого голоду не було. Навіть до доказів відчувається штучність голоду 1932-1933 років. Та потрібно продовжувати доводити думку документально, як вчителі ми маємо разом з молодими людьми пройти весь шлях усвідомлення, від «це черговий урок» до 10 років таборів за пригірщ зерна із поля, яке, начебто, «колективне». 

Вчитися, розвиватися, не боятися змінюватися. Це те що ми маємо, зобов’язані робити, бо уроки минулого не вчать, вони показують наслідки. Наслідки довіри не тим, наслідки недооцінки ворога. 

В суботу, 22 листопада ми запалимо свічку, пам’ятаючи померлих, а вже наступного дня ми будемо рухатися вперед, думаючи про живих. Слава Україні.